Іноді вони повертаються Денис Горбач, журнал «Главред» У 1920-х роках італієць Антоніо Грамші сформулював поняття «гегемонія»: це коло питань, які постійно обговорюються в ЗМІ, навколо яких формується громадська думка, отже – той чи інший політичний і економічний устрій країни. Найактуальнішими темами для британців є екологія та кліматичні зміни; поляки цікавляться життям католицької Церкви; американців хвилюють питання абортів, одностатевих шлюбів і стовбурових клітин; французи переймаються правами людини й соціальною активністю.

Це – насущні для них проблеми, порядок денний, за яким живе ціле суспільство. А от у Німеччині в 30-х роках минулого століття насущними для преси та громадян були інші питання: переваги арійської раси над іншими, засилля євреїв у банківському й торговому секторах економіки, параметри черепної коробки представників різних народів, історичне коріння германців...

Про що розмовляють українці? Останніми роками на вулиці дедалі частіше можна почути діалоги, в яких звучать слова «трипільці», «духовність», «гетьман», «чурка», «мавпа», «націоналістичне підпілля», а Юрій Шухевич, удостоєний звання «Герой України», розповідає про підступних «жидів», які «перші придумали гетто». Націоналістично-консервативна суміш концентрується й гусне в головах співвітчизників, породжуючи перші плоди: коротко стрижених хлопців, які хочуть «рятувати націю». Вони люблять марширувати – так само, як і ті, що колись ходили вулицями німецьких міст у крагах і коричневих сорочках.

Вони неоднаково рішучі: хтось свою місію бачить у тому, аби намалювати свастику на паркані, а хтось уже має на рахунку кількох убитих або порізаних «унтерменшів». Їх навчають російські однодумці, а також власні «лідери» – дорослі дяді, які не сидять за «хуліганку», але сидять «на зарплаті» у сильних світу цього.

Причини поширення нацистських настроїв (а ці хлопці – саме неонацисти, давайте відкинемо субкультурно-заспокійливих скінхедів) описані в десятках монографій: несвідомий страх втрати власне «я», складне дитинство, проекція своєї агресії на іншого тощо. Утім, кого це має цікавити, окрім спеціалістів у закритих установах? Точно – не мене.

Я не хочу щодня проходити повз намальований «кельтський хрест» і шибеницю із «зіркою Давида» (для співробітників ЖЕКу – адреса розмальованого будинку: Стрілецька, 24). Не хочу жити в місті, де хотіли провести «марш проти іудейського капіталу» (і заборонили його лише під тиском громадськості, в останній момент). Не хочу соромитися запрошувати на гостину до України друзів-смаглявих брюнетів (а якщо вони таки приїдуть– побоюватися за їхнє життя). Не хочу жити в країні, де 14 жовтня столицею проходять бритоголові молодики й роблять ручками «зіг хайль».

Від расистських атак сьогодні в Україні не застрахований ні біженець, ні студент, ні зірка спорту, і ситуація стає дедалі гіршою. Ще пару років тому наша країна не знала вбивств на ґрунті ненависті, та згодом молоді «патріоти» перейшли від плюндрування цвинтарів до нападів на живих людей. Моріс Югашвілі, 34 роки, громадянин Грузії; Олександр Алаверанов, громадянин України; Абу Бакар, 36 років, громадянин Бангладеш; безіменний громадянин Кореї; Рахат, 43 роки, біженець із Іраку; безіменний

31-річний бангладешець – усіх їх не стало впродовж 2007 року. Початок нового року не втішає: за нинішній січень кількість нападів побила всі рекорди. А ще є десятки покалічених, порізаних, заляканих людей. Товариші 18-річного біженця з Конго, який 27 січня вийшов по воду й більше не повернувся, бояться тепер виходити з дому: страх перед ножем неонациста пересилює голод.

Ультраправі стрімко набирають вагу в суспільстві, і воно небезпечно близьке до того, щоб прийняти їхні аргументи. Коли банда підлітків убиває перехожого, а суспільство мовчить – це сигнал. Коли це ж саме суспільство реагує бурхливою істерикою на долю кількох залізяк на горі Говерла – воно глибоко не здорове.

Замовчувати цю проблему небезпечно та абсурдно. Замість того, аби сором’язливо ховати очі, потрібно, нарешті, назвати речі своїми іменами й будь-якою ціною зупинити бритоголових. Не забуваймо, чим це закінчилося минулого разу.