Щоденник євроатлантиста. Російський фактор Альона Гетьманчук, «Главред» Кілька днів тому мала приємну розмову з прем’єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом, який, демонструючи європейську відкритість в політиці не на словах, а на ділі, завітав до офісу «Главреду» перед тим, як вирушити до аеропорту «Бориспіль».

Під час нашого спілкування тет-а-тет не обійшлось і без Росії: я спитала у прем’єра, наскільки вагомим є російський фактор у прийнятті рішення з приводу Плану дій щодо членства в НАТО для України з боку європейських опонентів, «очолюваних» наразі Німеччиною. Прем’єр, не задумуючись, відповів: «Російський фактор більше діє в самій Україні».

Дійсно, Україна в питанні ПДЧ сьогодні опинилась у такій ситуації, коли російський фактор – чи не вперше в історії взаємин між Заходом і Україною – не є ключовим для Франції, Італії та Німеччини. Так, він один з тих, які беруться до уваги в Берліні (і це мені напередодні підтвердив високопоставлений німецький дипломат), але не вирішальний. І якщо Україну все ж таки буде запрошено до виконання Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті, то Росія за півроку матиме три ситуації, коли її думка була фактично проігнорована західними партнерами: по-перше, це проголошення незалежності Косова, по-друге,  ПДЧ для України та, можливо, Грузії,  по-третє, заплановане теж на Бухарестському саміті підписання договору про розміщення в Чехії та Польщі елементів американської ПРО. І зовсім недаремно Путін, за інформацією International Herald Tribune, запросив Буша відразу після Бухаресту полетіти до Сочі й провести там розмову  віч-на-віч. І недаремно Буш, за інформацією того ж видання, поки ніяк не відреагував на запрошення  «друга Владіміра».

Отож, і напрошується висновок, що  страшилки про «адекватні заходи», які розповідають російські політики, очевидно, з метою раз і назавжди вибити в України бажання рухатись до членства в НАТО, можуть хіба що бути використані Януковичем і компанією  під час чергових політичних міжусобиць в самій Україні.    

На минулому тижні у Москві, я, до речі, намагалась дізнатись у поміркованих російських політологів, що, власне, вони та їхнє керівництво має на увазі під цими «адекватними заходами». Коли  запитала про це в президента Фонду «Політика» В’ячеслава Ніконова, він, обірвавши мене на півслові, холодно прочеканив: «Не знаю, чесно кажучи,  бо поки що про запрошення України (до ПДЧ – Ред.) не йдеться». І далі відбувся такий короткий, але, на мій погляд, симптоматичний діалог:

-Тобто, ви вважаєте, що на Бухарестському саміті Україна запрошення до ПДЧ не отримає?

- Наскільки відомо, в Бухаресті такого рішення приймати не збираються, хоча, звісно все може змінитись.

- Дозвольте поцікавитись,  це ваша особиста думка, чи її розділяють і ваші колеги в  Кремлі?

Справа не в тому, чи розділяють мою думку чи ні. Справа в тому, що думають у Вашингтоні, округ Колумбія, тому що там приймають всі рішення з цього питання.

Але у Вашингтоні, наскільки мені відомо, трохи інше бачення розвитку подій на Бухарестському саміті…

Ну, не знаю, у мене склалась дещо інша думка після спілкування з американськими колегами… А що стосується подальшого розвитку наших відносин, то є така річ, як військове планування. Воно здійснюється з урахуванням усіх військових викликів та загроз. Зрозуміло, що наближення найбільшого у світі військового блоку впритул до російських кордонів створює дещо іншу й геополітичну, й військово-геополітичну ситуацію. Так що, висновки тут будуть робити, передусім, військові.

Тобто, адекватні заходи – це передусім заходи, пов»язані з військово-технічним співробітництвом?

Не обов’язково. Якщо Україна дійсно прагне в НАТО, це торпедуватиме співробітництво по великій кількості областей,  ускладнить дуже серйозно і наші відносини, і ситуацію в Європі загалом, і, думаю, призведе до заморозки відносин Росії з НАТО.

Після спілкування з паном Ніконовим та ще багатьма російськими творцями громадської думки, у мене склалось враження, що «адекватні заходи» й «перегляд відносин» - такий собі лексичний джентльменський набір, який кожному російському виконавцю волі Кремля треба демонструвати постійно й повсякчасно. Саме демонструвати, бо запроваджувати на практиці Росія почала ці заходи… ще до підписання  «листа трьох». Це й розігрування антинатівських  протестів, які, як події у Феодосії, блокували б заходи Альянсу в Україні. Це й постійні газові погрози, котрі ми знову спостерігаємо  майже в режимі реаліті-шоу останні кілька днів. Це, нарешті, згортання військово-технічного співробітництва, яке триває з  дев’яностих років і з подачі Росії, коли, як правильно зауважив на минулому тижні в російській столиці Володимир Горбулін, ні про яке членство в НАТО не йшлось, а «Україна сповідувала чітку багатовекторну політику».

Тобто, отримання запрошення до ПДЧ буде, насправді, лише своєрідним каталізатором того «перегляду відносин», чи застосування тих «адекватних заходів», до яких Росія привчає Україну як не з дев’яностих років (згортання ВТС), так з 2005-го, після Помаранчевої революції (шантажі з газом, експорті блокади й історії з персонами нон-грата). Незадіяною «важкою артилерією» залишається  хіба можлива відмова Росії від Протоколу, датованого 30 жовтня 2004 року, до міжурядової угоди про безвізові поїздки від 16 січня 1997 року, в якому йдеться про те, що українці можуть перебувати на території Росії впродовж 90 днів без реєстрації у компетентних органах РФ. Звичайно, в якийсь момент Росія може застосувати і цей «адекватний засіб», як вона зробила у свій час щодо Грузії, але тоді вона повинна бути готовою до того, що і настрої  українців стосовно НАТО в якийсь момент можуть наблизитись до тих, які домінують серед грузинів…