|
Юлин дрейф
Святослав Хоменко, журнал «Главред»
Один з найімовірніших кандидатів у Президенти-2010 несподівано виступає на захист парламентської форми правління. Навіщо це їй?
|
Погляди Юлії Тимошенко на ідеальну для України форму правління минулого тижня зазнали разючої зміни. Раніше лідерка БЮТ говорила, що сам народ обиратиме на референдумі, у президентській чи парламентській республіці йому більше хочеться жити, а вона та її політична сила лише слухняно реалізуватимуть його бажання. Минулої середи у Страсбурзі Тимошенко приголомшила український політикум заявою: «Нам потрібно зробити Україну традиційною парламентською республікою, як це сповідує досвід Європи». Офіційно страсбурзькі одкровення Тимошенко ніхто з вищої ліги української політики ще не прокоментував. Однак занепокоєння у стані її конкурентів, опонентів та суперників (а до цього табору сьогодні належать всі, крім блоку її ж імені) вони викликали серйозне. З одного боку, що поганого в тому, що Юлія Володимирівна нарешті зробила вибір, та ще й на користь ціком демократичної і досить популярної на європейському континенті моделі політсистеми? З іншого – весь український політикум вже настільки звик до думки, що Тимошенко «йде у Президенти», що її намір посилити уряд (а, значить, і його главу) видався усім якоюсь черговою пасткою, «обманкою», сприймати яку всерйоз немає сенсу. Так чи інакше – Тимошенко щось задумала. Що саме – знає тільки вона сама, усім іншим залишається тільки будувати припущення... Звільни мене! Найзатятіші недруги лідерки БЮТ помітили, що поки Юлія Володимирівна дивувала змінами у своєму світогляді страсбурзький бомонд, її парламентська фракція теж не нудьгувала. У середу світ побачила радикальна заява парламентського загону БЮТ, у якій главу держави звинувачували в «тотальній руйнації всіх починань та ініціатив демократичного уряду», «систематичному ганьбленні Української держави» і, зрештою, «АНТИУКРАЇНСЬКІЙ (так в оригіналі. – Авт.) діяльності». У комплексі зі страсбурзькими заявами Тимошенко позиція БЮТ начебто виглядає доволі зрозуміло. Президент – поганий, він не справляється зі своїми обов’язками, тож місце йому – на задвірках великої політики, там, де проводять вільний від підписування вірчих грамот і святкових промов час президенти тієї ж Італії чи Німеччини. Як мав би відреагувати на подібне ставлення до себе Віктор Ющенко? «Наїхати» на Тимошенко у відповідь? Нічого нового. «Проковтнути образу» і зробити вигляд, наче справи у коаліціантів й справді йдуть чудово? Якось це не по-президентському. Задіяти усі важелі, які глава держави має у своїх руках, аби відправити уряд у відставку?.. Не виключено, що саме цього і чекали від нього «тимошенківці». Голосними і, по суті, нічим не підкріпленими звинуваченнями вони провокували главу держави на нервову реакцію, наслідком якої стало б друге вигнання «бідної Юлі» з поста глави уряду. Адже все, що Тимошенко справді хотіла зробити на посаді прем’єра, вона вже зробила. Показала своєму електоратові, що вона – не невдаха, обійнявши крісло глави уряду, почала роздавати «вкрадені» ощадбанківські вклади, одним словом, «почала відновлювати справедливість». Тому якби Тимошенко зараз «збили на зльоті» – то розгрібати такі «успіхи» її уряду, як, приміром, галопуюча інфляція, довелося б її наступнику. А сама Юлія Володимирівна отримала б такий майданчик для старту в президентській кампанії, про який годі й мріяти, – імідж найрейтинговішого опозиціонера, який до того ж ще й постраждав за народ. А згодом, здобувши таку жадану «посаду №1», про страсбурзькі заяви можна було б і забути... Все по-чесному? Самі БЮТівці будь-який кон’юнктурний підтекст заяви їхньої лідерки відкидають. Вони нагадують: Тимошенко вже давно говорить про те, що змішана форма правління для України не підходить, і контролювати виконавчу владу мусить хтось один – або Президент, або парламент. І справді, корінь чи не усіх політичних криз останніх років полягав у тому, що нашим владоможцям ніяк не вдавалося поділити між собою владні повноваження та відповідальність за їхнє здійснення. Спосіб вийти з безкінечної кризи очевидний – визначити, хто в країні «головний», – всенародно обраний Президент, як в США, чи призначений парламентом прем’єр (канцлер), як, наприклад, у Німеччині, – і віддати всю повноту виконавчої влади в його руки. Тоді, незалежно від того, хто виявиться у виграші від такої реформи, політична система збалансується, і влада принаймні матиме змогу здійснювати свою політику без огляду на партнерів-конкурентів. На чий би бік не хитнулись терези повноважень, відповідні зміни до Конституції треба буде провести через Верховну Раду, – міркують БЮТівці, – а парламент власними руками свої ж крила навряд чи підріже. От і виходить, що парламентська республіка – єдино можливий варіант оптимізувати вітчизняну політичну систему. У БЮТ кажуть, що концепція конституційних змін у цьому напрямку вже розроблена і що її підтримають принаймні чотири з половиною фракції ВР – крім тих «нашоукраїнців», які «за інерцією» орієнтуються на сильного Президента. З Банкової відповідають: автор БЮТівської Конституції – не хто інший, як Віктор Медведчук, а голосування за цей проект БЮТівці вже погодили з регіоналами, для чого у Раді й створюється конституційна комісія! Насправді ж Тимошенко хоче тільки саботувати, довівши до фарсу, «справжній» конституційний процес, який у рамках Національної конституційної ради ініціював Віктор Ющенко. Проте після кількох місяців безперервних нарікань на уряд з боку Банкової нічого іншого від неї вже і не чекають. Навіть якщо все це правда, нікому це не цікаво... ***Парламентська республіка – чи не найпоширеніша форма правління у демократичних країнах Євросоюзу, і це – ще один потенційний аргумент на користь «тимошенківців». Мовляв, модель, яка працює у Європі, не може не «спрацювати» в Україні. Проте прихильники чистої парламентської форми правління забувають, що в країнах ЄС ця модель – це не причина загального благоденства, а результат функціонування розвинутої партійної системи (з партіями, зовсім не схожими на вітчизняні бізнес-холдинги) і високої політичної культури населення (яке важко зачарувати черговому національному лідерові). Чи впевнені ми у тому, що наш хворий державний організм не відторгне цілком здорову форму правління, як до цього не сприйняв президентсько-парламентську та парламентсько-президентську моделі? Адже якщо вибір форми правління стає не вирішальним чинником розвитку держави, а предметом торгу між найпотужнішими політичними силами країни, якщо цей вибір робиться у момент критичної нестабільності правлячої коаліції, якщо згодом цей вибір цілком може виявитись всього-на-всього одним з мотивів чиєїсь виборчої кампанії – то такій державі жодна парламентська республіка не допоможе. І неважливо, у Страсбурзі про «парламентський вибір» говорять чи у Києві – міняти треба не Конституцію і не форму правління – міняти треба в першу чергу себе. Що таке парламентська республіка? Парламент має виключне право формувати уряд та контролювати його діяльність. Вся виконавча влада зосереджена в руках уряду. Глава держави не обирається всенародно і виконує функції переважно представницького характеру. Парламентські республіки у Європі: Німеччина, Італія, Греція та ін.
|