Щоденник євроатлантиста. Час виправляти помилки Альона Гетьманчук, «Главред» Сьогодні важливий день: міністри закордонних справ НАТО засідатимуть у Брюсселі, щоб обговорити грузинсько-російський конфлікт. Що з того Україні?

А те, що на ініційованому США екстренному засіданні навряд чи обійдеться без обговорення євроатлантичних перспектив як Грузії, так і України. І, власне, після цієї зустрічі може більш-менш прояснитись, чи зіграють події на Кавказі на руку Україні й Грузії в питанні ПДЧ, чи, навпаки, загальмують цей процес надовго.

Заодно й дізнаємось: підкоригували чи ні свою позицію після грузинських подій великі прихильники серйозних випробувальних термінів для України та Грузії Німеччина, Франція та інші відомі з Бухарестського саміту європейські скептики. Особливо цікаво на це подивитись в тому контексті, що, на мою суб’єктивну думку, конфлікт в Грузії є частково і наслідком рішень Бухарестського саміту НАТО, на якому країни-члени Альянсу продемонстрували, що в питаннях України та Грузії вони є вразливими перед Росією, бо не спроможні виступити консолідовано. Виглядають невпевненими у своїх деклараціях бачити Україну в НАТО і роздробленими, як тільки йдеться про часові параметри наближення Києва й Тбілісі до натівських дверей. Росії гріх було цим не скористатись.

Більше того, Альянс, як майже пророче говорили грузинські можновладці під час квітневих подій цього року, немовби дав сигнал Москві: ідіть і візьміть їх – тобто Грузію і Україну - коли вам заманеться. Так, сьогодні багато говорять про провокацію Росії з боку Грузії, але ніхто не говорить про те, що Саакашвілі теж спровокували. І не в останню чергу - залізобетонна позиція пані Меркель (нехай пробачать мене мої німецькі друзі) про те, що про ПДЧ не може бути  надано країні, керівництво якої не  контролює частину своїх територій. Що має зробити керівництво цієї країни, аби країна отримала ПДЧ? Правильно, встановити контроль над тими територіями, які вони не контролюють. Якщо звісно воно щире в своїх намірах приєднатись до НАТО.  Грузинський президент довів, що щирий…

Сподіваюсь, що після Бухарестського саміту німецькі можновладці, як і французький прем’єр Франсуа Фійон, зауважать, що регіональна стабільність була підірвана без наданого Україні і Грузії ПДЧ в Бухаресті, хоча вони чомусь вперто вважали, що саме запрошення до виконання Плану дій щодо членства спровокує таку нестабільність, а його видсутність – навпаки, дасть змогу її уникнути... Пригадую, окремі дипломати з країн-скептиків щодо євроатлантичних амбіцій України та Грузії дуже нервували, коли запитувала їх, чи прораховують вони не лише ризики, пов’язані з наданням ПДЧ, але й ризики, пов’язані з його ненаданням. Схоже, цього не було. І, мабуть, не відкрию Америки, якщо припущу, що Грузія – не останній з таких ризиків. Власне, саме тому у Вашингтоні вважають, що чим швидше наступить момент запрошення до ПДЧ, а потім і момент запрошення до НАТО, тим більше таких ризиків з боку Росії вдасться уникнути.

І недаремно  один високопоставлений американський дипломат, відповідаючи в неформальній бесіді на моє питання, наскільки принциповим є запрошення ПДЧ для України до грудня, відповів, що якщо його не буде в грудні, то може не бути й впродовж наступних кількох років. І недаремно головний ідеолог розширення НАТО на Схід, нинішній виконавчий директор Трансатлантичного центру Фонда Маршаллу «Німеччина-США», який базується в Брюсселі, Рон Асмус (до речі, нещодавно був в Україні і разом з послом США Вільямом Тейлором відвідував прощальне прийняття з нагоди від’їзду великого скептика щодо швидкого ПДЧ для України, посла Німеччини  Рейнгарда Шеферса, що, на мій погляд, було досить символічно) у своїй вчорашній статті у «The Wall Street Journal» закликає переосмислити стратегію розширення Альянсу, аби заспокоїти тих своїх партнерів, котрі можуть стати «новою мішенню для російського тиску і потенціальної агресії», передусім Україну. Ось що він, зокрема, має на увазі під таким переосмисленням: «У середині 90-х НАТО прийняла стратегію розширення, яка базувалась на інтеграції, а не на стратегічній відповіді Росії. Ми свідомо підняли планку і посилили вимоги для нових членів. Головна увага була зосереджена не на захисті, а на демократичних реформах, які допомагають прив’язати нові країни до Заходу. Але ми також  цілком свідомо залишили за собою можливість зниження такої планки в майбутньому, якщо ситуація в сфері безпеки зміниться в гірший бік. Саме так сьогодні і відбулось, тому нам необхідно знову змінити наші критерії». До того ж, пан Ас мус нагадав, що з моменту розширення Альянсу десятиріччя тому, він не вибудовував жодних оборонних планів від можливої військової загрози з боку Росії на адресу нових членів НАТО в Центральній і Східній Європі та країнах Балтії. Сьогодні вже такої оборонної стратегії бракує.

Чи погодиться на подібні коригування той же міністр закордонних справ й віце-канцлер Німеччини  Франк Вальтер Штайнмайєр – представник країни, яка чи не вперше в історії розширення НАТО встановила щодо України та Грузії власні критерії для приєднання до ПДЧ?  Останніми днями в інформаційному полі Німеччини з’явились обнадійливі для Києва повідомлення, що цей перевірений товариш Шредера дістанціювався від  колишнього боса в тому, що стосується підтримки Росії у конфлікті з Грузією, яку ек-канцлер (хто б сумнівався!) вже висловив в інтерв”ю тамтешнім журналістам і таким чином приєднався до достойної і дуже вже скромної компанії у вигляді президента Венесуели Уго Чавеса. Хто знає, може перед виборами у Німеччині пан міністр взагалі захоче постати  перед німецьким електоратом в новому образі, який не має нічого спільного з сірим кардиналом канцелярії Шрьодера. В образі, який дасть йому змогу в майбутньому особисто порулити  німецькими соціал-демократами, а при гарному збігові обставин і урядом  – благо, не кращі часи у цій партії і далеко не кращий імідж їхнього нинішнього лідера дають підстави для роздумів на такі спокусливі теми.

Але не будемо випереджати події. Сьогодні стане зрозуміло, наскільки країни-члени НАТО усвідомили, що нові реалії потребують нового підходу до розширення, а виправити помилки Бухаресту ще не пізно.