Просто опера якась
Цими днями в Королівській опері Лондона Маріїнський театр представляє вагнерівський цикл «Кільце Нібелунгів». З одного боку, дуже шкода, що я на нього не йду, бо, попри вроджений лібералізм, люблю Вагнера. Але, з іншого боку, те місце, яке найбільше страждає від довжелезних творів Ріхарда Карловича, возрадувалося.
По-друге, хоча насправді оце і є по-перше, на неї треба здобути квитки. В українській пресі майже кожна стаття чи інтерв’ю про стан класичної музики містить посилання на «цивілізовані країни»: отам, мовляв, люди цінують класику, і вона приносить гроші, а от у нас держава не дбає (і так далі). До таких тверджень можна ставитися дещо скептично. Зрештою, на все Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії лише одна опера є комерційно самодостатньою: літній фестиваль у Глайндбурні на півдні країни. Лорди, сери й пери їдуть туди у вечірньому вбранні на виставу й довжелезний «мокрий» пікнік, після якого в залі часом чути хропіння. Решта опер хоч і не голодує, але покладається на підтримку чи то справді держави (в різних формах), чи благодійників.
Але я помітила, що останні два сезони з квитками відбувається щось неймовірне. Може, криза сфокусувала мізки, але народ ходить на культурні заходи як скажений. Навіть відвідування кінотеатрів у Британії стрімко зросло протягом останнього року. (А після «Бруно» – так і взагалі).
Національна опера мені як журналісту дає квитки на халяву. За це я їм дуже вдячна, особливо зараз, коли їхні постановки почали бути цікавими, і в них з’явилися субтитри на невеликому екрані під стелею (є таке і в інших залах). Але в Королівську, Ковент-Гарден, квитки доводиться купувати. Продаж на цей сезон почався, коли я була в Барселоні у відпустці і хворіла на грип. Очунявши від температури, наступного дня я полізла на веб-сайт, але квитків знайшла тільки два: на «Бал-Маскарад» Верді. (Ми тут, звісно, говоримо про дешеві, на балкон, не 700-фунтові місця в партері).
Липневим днем, на початку продажу квитків на наступний, осінній сезон, я полізла на веб-сайт, як тільки змогла: під час обідньої перерви. Я виявилася більш ніж вісімсотою в черзі. Десь за півтори години я таки дісталася до форми замовлень, але на такі популярні твори, як «Тристан і Ізольда» вищезгаданого Вагнера чи «Травіата» того ж таки Верді, квитки вже майже розібрали. Я вхопила ледве не останні два місця, які можна купити на зарплату. Цього сезону тут ставитимуть «Черевички» (під прикольною назвою Tsarina’s Slippers) Чайковського за «Ніччю перед Різдвом» Гоголя, оперу рідкісну для західної сцени. На неї квитки купити було легше, але до кінця дня і їх вже не було.
Здобуття квитків на популярні постановки в Лондоні трохи нагадує ситуацію під час застою. Люди телефонують знайомим, вимагають, благають, стоять у чергах. Щодня о десятій ранку в Королівській «викидають» трохи квитків на поточний день, і оперні «ботаніки» вишиковуються у відносно чемну чергу. Я вже починаю впізнавати в обличчя «балконістів». Як на мене, оце і є справжні фанати жанру. Кожен може заробити мільйон на секонд-хендових автомобілях і дивитися «Травіату» за ціною «Ягуара». Ти спробуй висидіти на жорсткій лавці за 9 фунтів чи вистояти за 7!
Але відвідувачі Лондона, які не хочуть переживати дежавю в чергах, нехай возрадуються. Бо після реконструкції «Колізей», він же Національна опера, дуже гарно виглядає (чимось схожий на Львівський оперний театр, тільки з ложею для королеви), відносно дешево коштує (від кількох до 70 фунтів) і ставить цікаві речі. За минулий сезон мене пригостили шикарною, драматично і музично досконалою оперою «Пітер Граймо» англійського композитора ХХ століття Бенд¬жаміна Бріттена; «Єнуфою» («Її падчерка») чеха Леоша Яначека, на яку за мене сходила приятелька, і атональною нудотиною сучасної фінської композиторки Кайї Сааріахо «Любов здалеку» (яка мене трохи не звела з розуму, але дуже подобається критикам).
Національна опера – трохи соціалістична за своєю ідеологією, в тому розумінні, що утримує величезний хор, який час від часу намагається скоротити, але йде на поступки після погроз хорового страйку. Тому, при вигляді натовпу із сотні чудових співаків, аудиторія відчуває, що недаремно витратилася. Улітку в Лондоні любителі класичної музики також можуть насолодитися десятками концертів, відомих як «Бі-Бі-Сі Проз», в Королівському Альберт-Холі. Квитки на це все можна купити по Інтернету з України і забрати перед виставою.
Зізнаюся, що порівнювати стан класичної музики в Україні і на Заході не дуже можу. В юні київські роки мені здавалося, що класика – це для галочки. Але українські музиканти часто виступають у Британії, а українець Юрій Міненко, який ледь не виграв змагання Бі-Бі-Сі, став справжньою зіркою. Отже, не все так погано і в нашому домі.
