Синдром Кашпіровського
Телеканал, що всього лише кілька років тому залучав публіку спокійною мудрістю Тараса Возняка, Валерія Хмелька і Мирослава Мариновича, скотився до примітивного «завлєкалова». Пригадую, як в аеропорту «Бориспіль» тодішній господар каналу Роднянський досить емоційно пояснював мені, якими базарними словами скеровував його на «правильний шлях» Леонід Данилович Кучма. Славні були часи, виявляється. Незважаючи на всілякі темники і заборони.
Дозволю собі пояснити очевидне: доктор Кашпіровський – символ. Поганий символ. За яким слідує ще гірше – деградація і розпад країни. І справа тут не власне у ньому: маємо трагедію його затребуваності та її наслідків. Звісно, не слід перебільшувати роль банального гіпнотизера і оракула рівня кінця XVII століття, який волею долі «розкрутився» наприкінці XX століття. Спровокували його нетривалий спалах популярності конкретні соціальні і психологічні обставини тієї країни, СРСР. Утім, значну роль у його вельми специфічному успіху мали і конкретні адміністратори того часу, перш за все – у Міністерстві охорони здоров’я України, і цинічні журналісти, що за будь-які гроші рекламували і ніжного «зарядника води» Чумака, і всіляких цілительок – баб Єфросиній.
Невже все це повертається? Невже розбещеність українського політикуму так швидко зруйнувала нас, відокремила від раціонального осмислення своїх помилок і власних можливостей? Невже «містичний досвід» шарлатанів і примітивів для нас важливіший, аніж проникливі слова висвяченого до всіляких європейських інтелектуальних нагород Мирослава Володимировича Поповича? Невже ці аморальні й агресивні люди, приведені нами самими до управління країною, так швидко і невідворотно наблизили нас до безодні – втрати нами української державності? Невже нам судилося жити в країні, що не має власної держави, ніким не завойованій, ніким не окупованій країні, де роль загарбника і руйнівника – наша власна роль?
Сто років тому, після народних хвилювань 1905 року, відомий російський психіатр писав: «Подібні соціальні спалахи завжди призводять до того, що на поверхню каламутної води піднімається піна, дивні й нерозумні люди, які тимчасово привертають увагу суспільства. Вони різні, ці люди. Але всі вони – підуть. Підуть туди, звідки прийшли, на соціальне дно. І журналісти забудуть про них, як і все суспільство». У цій, завжди актуальній, мудрості – надія на оптимізм. Не сам оптимізм, а лише надія на нього. Тому що тоді, у 1905-му, не було телебачення. Такого солодкого, важливого і небезпечного одночасно.
