Кінець «доби лібералізму»
Ну, я ж не знаю, що у хлопців на умі. Може, вони, як ті, хто повісив на «Ютюбі» ролик «Післязавтра», хочуть у такий спосіб остерегти громаду, що свободи слова в країні ще лишилося на два дні?
Дивлячись на те, як правлять мої інтерв’ю головні редактори, я бачу, що цензура вже повертається. Навіть не дочекавшись офіційного закінчення ющенківської «доби лібералізму». В Україні гучний тривожний дзвінок пролунав, коли з роботи було звільнено журналіста, який вивісив на «Ютюбі» ролик «Всьо пропало!». Але цього сигналу громадськість по-справжньому не розчула, журналістський цех не вдарив на сполох: гряде цензура в Інтернеті, «китайський варіант»! Ну що ж, отримаємо тепер невдовзі після виборів – і китайський, і російський...
А якщо ви вважаєте: «Яка може бути цензура, якщо світ – відкритий?», то я вам скажу так: ви мало знаєте світ. Яких завгодно драматичних прикладів –
повнісінький Інтернет. Росія, Іран, Китай, Колумбія... У світі десятки країн, де «людина з клавіатурою» важить благополуччям, а то й свободою, навіть пишучи щоденник в Інтернеті. Моя московська перекладачка Єлєна Марінічева, що веде блог emarinicheva.livejournal.com, уже неодноразово отримувала і «попередження», і прямі хакерські атаки!
Міжнародний ПЕН-клуб постійно бореться за те, щоб витягти з буцегарні якого-небудь поета чи журналіста, якого «пов’язали» за публічне слово. Це ми тут за п’ять років розслабилися й забули, «як волю шанувать!». Навіть наш український ПЕН-клуб, хоч який злиденний, узяв участь у всесвітній кампанії із захисту вірша «Червень»: його автор, поет Ші Тао, в дні Пекінської олімпіади сидів у в’язниці. У цьому вірші, так у Китаї й неопублікованому, йшлося про кров на площі Тяньаньмень...
Цензура, початково призначена на цілком цивілізовану справу (захищати дітей від травматичних уражень, а дорослих – від образи людської гідності), за найменших «збоїв» суспільного організму завжди стає засобом зловживання, а відтак – і репресій. І це – щоденна реальність для сотень мільйонів людей у сучасному світі. На те й потрібні механізми суспільного за цензурою контролю – щоб «не зірвалася з ланцюга».
Що стосується власного досвіду, то востаннє з приводу цензури мені довелося хвилюватись (разом із перекладачкою), коли в Ірані виходила друком моя «Казка про калинову сопілку». Там усе-таки є одна сексуальна сцена – з дияволом... Але, на превеликий подив усієї видавничої команди (перекладачка мені телефонувала з Тегерана, сміючись від щастя), цензор не змінив у тексті ані коми. Усе видавництво тоді святкувало! Ось і так люди живуть... Мабуть, з добрим смаком цензор трапився.
До речі, свого часу мені пропонували увійти до НЕК. Але я тоді посміялася й відмовилась від пропозиції, зауваживши, що для цього не вважаю себе достатньо моральною людиною. І взагалі, на мій погляд, суспільну мораль в Україні треба захищати насамперед від тих, хто керує країною... Пригадую, як Олесь Ульяненко почав запрошувати мене на суд із цією самою комісією таким голосом, що я злякалася: це що ж з і без того хворим чоловіком зробили?! Ризикована це, бачте, штука: називатися «експертом з моралі». На місці цієї НЕК я все-таки перейменувалася б якось скромніше, в інтересах громадської безпеки.
