Траєкторія змін
Місто, в якому народився і живу, дивовижно мінливе – мов хмарне небо. Здавалося, лихі роки, коли його нещадно нищили, вже в далекому минулому... А проте і зараз в Києві постійно нищать старі, навіть капітальні будинки, а натомість постають новітні неоковирні споруди. Брутальні влади змінюють одна одну, збігаючись, здається, лише в єдиному: ненависті до Києва. Де місто вісімнадцятого століття? Де – дев’ятнадцятого? Їх наче й не існувало.
От і зараз вирубують сквер на Прорізній, аби в проминулому вже «місті-саді» створити, як подейкують, ще один ресторан. І в бібліотеці біля Червоного корпусу Університету відбулися збори, на яких блідим інтелігентним людям сказали: готуйтеся до виселення на проспект Науки. І справді, мабуть, червонощоким «нормальним пацанам», новим хазяям країни і столиці, вкрай необхідний цей шляхетний будинок у центрі: для ресторану чи стрип-клубу...
Тим часом, немов за інерцією, на пагорбах, у відомих городянам старих приміщеннях, ще начебто продовжують створювати новий величезний музей (до речі, що в ньому буде? звідки візьмуться експонати?). Натомість після лихого розчерку пера тодішнього прем’єр-міністра і сучасного знавця «українського поета Чехова» зник Музей історії міста. І всі його скарби «тимчасово» лежать у коробках. Справді, ненависть до пам’яті, історії, освіченості, інтелекту – ознака будь-якого плебсу.
Потроху перестаєш слідкувати за невпинними змінами, втрачаєш гостроту міського зору, відчуття плину часу, й просто констатуєш: ще вчора на цьому місці щось було... а оце диво несподівано з’явилося!
Але тим не менш... Куди пішли дві фігури робітника й колгоспниці над входом до Пасажу, а натомість кам’яний Дем’ян Коротченко (хто це, до речі?) і досі визирає з дикуватого парку? Чому один славний гетьман повернувся до міста у вигляді пам’ятника на Подолі, але майже одночасно постав і фантастичний у своїй потворності монумент князю Святославу, який, кентаврично зливаючись із конем-мутантом, виїхав на Пейзажну алею?..
Час пливе містом, місто зникає у часі... «Салони» і магазини невідомого, за великим рахунком, призначення зайняли здавна звичні для киян місця вимерлих гастрономів і затишних кав’ярень, де постійна когорта шанувальників кави створювала неповторний колорит вранішніх і вечірніх годин міста, яке або прокидалося й готувалося до праці, або ж поспішало відпочити після роботи.
Згодом починаєш розуміти, що хвилюють і турбують власне не зміни, як такі, а просто оцей дуже виразний у вічному місті плин часу. І ти, припнутий до одного місця своїм одноманітним життям, змушений споглядати довколишній калейдоскоп нових урбаністичних пейзажів – немов спеціально демонстровану для тебе виставу із постійною переміною декорацій і нескінченною появою все нових і нових персонажів. Як виявляється, ліку дійовим особам немає, а обличчя в них здебільшого нетутешні.
Але... може, всі ці фантасмагорії, що розгортаються перед очима таких реліктів, як корінні мешканці міста, – просто нерозгадане послання вищих сил? Знаки, які потребують розшифрування? Часто про якісь «тектонічні зсуви» довкола свідчать малопомітні, на перший погляд, речі. Скажімо, мешканці Києва – і ті, хто говорив російською, і ті, хто тримався української мови, – ніколи не вживали слова «ринок», лише «базар». Проте в 1970-х слово «ринок» гордо постало на фасадах старих міських базарів.
І ти вже плутаєшся і не розумієш: що минає – місто, чи ти у ньому? Лишається тільки з подивом фіксувати зміни довкола і мріяти про мандрівки до інших країн і міст – тільки тому і для того, щоби, повернувшись додому, знову впізнавати мережані вулиці, вечірні схили, неповторні бузкові весняні сутінки, які бувають лише тут... Зустрічатися, мов зі старими друзями, зі знаковими лише для тебе місцями. Попри незбагненні траєкторії змін є ще трохи того, що збереглося...
Та, зрештою, мабуть, слід просто зачекати, аби трохи згодом зустрітися із нашим Києвом і тими людьми, які, власне, і були його душею. Трохи зачекати...
