Сорок років пустелі – це і наш символ
Звісно, селяни схопили революціонера і негайно видали поліції. Після короткого суду романтичного студента було повішено. А селяни, які так і не захотіли боротися за дотримання власних прав, влаштували колотнечу через абсолютно інший предмет – шматок мотузки шибеника. Вони були впевнені, що мотузка повішеного обов’язково приносить щастя своєму власникові.
Пам’ятати про цю гірку історію необхідно, коли береш участь у дискусії про доцільність люстрації в Україні. Так, ми – не Росія. Так, минуло 125 років. Так, за часів існування радянського ГУЛАГу українці були «титульною нацією» в політзеківському інтернаціоналі. Все це так. Та аж ніяк не романтична правда полягає в іншому: наша країна здобула незалежність зовсім не в результаті фізичних та інтелектуальних зусиль свого народу. Все було простіше: розпадалась радянська імперія. Так, саме так ми стали незалежними. Разом з узбеками, туркменами і киргизами, які ніколи не мали у себе вдома дисидентських або національно-визвольних прагнень. Те ж саме – й білоруси, ні в роки мого життя в політичній зоні, ні раніше за мене, ні після не було там жодного білоруського дисидента. Адже КДБ був і в Мінську. Як і в середньоазіатських радянських республіках.
Я – про люстрацію. Оскільки ця вже давно несвоєчасна тема знову актуалізується в українських мас-медіа. Розумію, гіркота розчарування може бути висловлена у різні способи. Умовний – найзручніший: «Якби у нас тоді, на зорі незалежності, відбулось люстраційне очищення, ми сьогодні жили б краще». Не відбулось. На щастя. Тому що наслідки такої спроби (тільки спроби!) були б плачевними. Для всіх нас. А для декого – колишніх відсидентів, приміром – особливо. Тому що тих, хто ув’язнював, укупі c байдужими, було більше. Набагато більше. Навіть на західних землях нашої країни, де і з суспільною, і з особистою мораллю були вже серйозні проблеми. Тоталітарне виховання давалося взнаки й там.
І ще один аспект, надзвичайно важливий: за незалежність України у Верховній Раді голосувала ностальгуюча за минулим більшість, смертельно налякана прямолінійною, популістською риторикою Єльцина. Чи могло бути інакше? Ні, не могло. У історії, у громадської динаміки є своя логіка. Очевидна не для всіх. Подивіться старі газети і журнали епохи Горбачова – ви не знайдете там посилань на думку Рендела Коллінза, у тієї епохи були в шані інші провісники й мудреці, разом із Кашпіровським і Ко, характерними героями подібних смутних часів. А він, Рендел Коллінз, аж ніяк не модна зірка американської політичної соціології кінця минулого століття, тоді зазначав: «Ймовірна дезінтеграція Радянського Союзу може відбутися, швидше, під орудою колишніх політиків-комуністів. Враховуючи нинішню монополію комуністів у політичній сфері в Радянському Союзі, політичним змінам буде важко пройти якимось іншим шляхом, принаймні спочатку».
Так і було. Тут, в Україні, не могло бути інакше. Ми вчимося демократії дуже повільно, це правда. Але – вчимося. Сорок років пустелі – це і наш символ. І проблема – не у відсутності у нас гідного свого призначення Мойсея. Проблема – в нас.
Надто емоційні викрики про необхідність люстрації зазвичай грішать відсутністю правової логіки. Що, до речі, є також характерною нашою спадщиною. Злодії й бандити ніколи не йдуть у в’язницю добровільно. Ніде. Те ж саме – і у нас. Єдина наша посттоталітарна відмінність – вони пристрасно прагнуть влади, високих посад, у парламент. Ми, виборці-читачі-телеглядачі, про це знаємо. І знову й знову делегуємо їх у владу.
Тож до чого тут люстрація?
