Реформа охорони здоров’я та болото байдужості
Цілком очевидно, що ми, українці, втомилися від так званої великої політики – брудної, гучної та ганебної. Цілком очевидно, що ми, виборці, погано ставимося до переважної більшості тих співгромадян, які від нашого імені вирішують особисті проблеми у Верховній Раді. Як давно та однозначно засвідчили соціологи, наші, українців, електоральні очікування стосуються дуже конкретного місця – сфери так званої соціальної політики. Ми хочемо голосувати в період виборів (будь-яких, не лише парламентських) за тих, що нам гарантують пристойну охорону здоров’я, не менш пристойну освіту для наших дітей тощо.
Я лікар. Уже 19 років намагаюся довести своїй країні, що реформа охорони здоров’я в Україні необхідна й можлива. Що кількість лікарів і лікарень у країні значно перевищує потреби людей, які її населяють. Що вся соціальна система наша недолуга, неефективна й надзвичайно витратна. Із жахом постійно спостерігаю, як невмілі та непродумані зусилля (і гроші!) західних донорів розчиняються в ненаситному болоті байдужості та некомпетентності. Наївні донори, вони ще не розуміють, що остаточні рішення у моїй країні приймають не публічні політики, Президент, парламентарії та міністри, а нікому не відомі й тому безвідповідальні офісні миші, сірі, злі та, як правило, малокомпетентні, у своїх перенаселених кабінетах Кабміну й галузевих міністерств, спотворюючи до невпізнання підготовлені експертами тексти.
Я не один. Десятки, сотні розумних і компетентних моїх співгромадян, готових віддати свої знання власній країні, залишаються незатребуваними. Але подивіться, скільки ж усіляких зарубіжних експертів, які не знають ні нашої мови, ні наших реалій, солодко від’їдають величезні шматки «експертного пирога»! Сьогодні вони борються з епідемією СНІДу в Танзанії та ПАР, завтра вчитимуть користуватися презервативами чоловіків племені тутсі, а потім приїдуть у цілком європейську Україну запроваджувати на непідготовленому ґрунті сімейну медицину по-американськи. І Болонську освітню систему в медичних університетах, удаючи, що вона може успішно працювати в умовах країни, яка визначає якість фахівців за допомогою архаїчного радянського ВАКу. І ніхто з них, цих універсальних експертів, не оглядається на результати своїх справ. Що їм, чужинцям, до епідемії СНІДу, яка й досі триває в Африці, до новацій, які медична система України відторгає...
Якось я запитав одного з цих експертів, який тоді був задіяний у медичних програмах Фонду Сороса в Нью-Йорку, чи доречно працювати за однією схемою в системі охорони здоров’я країни, в якій фактично немає лікарів, та в досить цивілізованій Україні. Співрозмовник відповів мені щиро, не намагаючись захищати своєї позиції: «Семене, що ви хочете від мене?! Я роблю те, що вимагає від мене моє начальство. Я не фахівець у вашій сфері, моя спеціалізація – російське мистецтво початку ХХ століття...»
І все ж основна вина – наша, українська. Слава Богу, рідко спілкуюся з нашими політиками. Але й нечастих зустрічей, підкріплених спогляданням телевізійних шоу, цілком достатньо, аби побачити головне: кожен з них нібито знає все. Абсолютно все. Спритні пострадянські бізнесмени, вони звикли купувати наші голоси примітивними подарунками (крупою, цукром, олією, горілкою), відремонтованим ліфтом, заасфальтованим майданчиком... Раніше це діяло, нині – не вийде. Ми змінилися. Ми хочемо інших політиків. Ми хочемо соціально орієнтованих політиків!
Цей мій текст – не публіцистика. Це насправді крик душі немолодого романтика, втомленого марним очікуванням дива. Дива прозріння тих, хто керує країною.
