Український кінопрорив: «ТойХто ПройшовКрізьВогонь»
Жанр: пригодницька мелодрама. Режисер: Михайло Іллєнко. Продавці стрічки говорять: це перший фільм вітчизняного виробництва, який виходить у широкий прокат. Бюджет – 16 мільйонів гривень. Але для українського кіно це неабиякі гроші!
У цій стрічці є все: геройство, любов, містика, гумор. Під час перегляду немає часу розмовляти з сусідом, сумувати або жувати попкорн. Сюжет пригодницько-романтичний – очевидний і прямий. Без напівтонів та обірваних фраз: добро однозначно перемагає зло і зрада карається смертю.

Режисер Михайло Іллєнко чекав прем’єри понад п’ять років
«Ми свідомо створювали фільм для нашого українського глядача. Нам всім дуже хотілося відірватися від традиції депресивного кіно. Українських стрічок і так не багато, і то більшість картин – сумне кіно. Наче ми самі собі співчуваємо й більше ні на що не здатні. А це не так! Треба шукати своїх героїв», – каже режисер та додає, що вже час українському глядачу дати своє кіно. «Я особисто хочу дивитися фільми за формулою: «ми – для нас – про себе», – стверджує Михайло Іллєнко.
Саме за такою формулою він і створив «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Кіно для українців і про українців.
Сюжет засновано на реальних фактах. Герой Радянського Союзу, льотчик авіації дальньої дії Іван Даценко (герой фільму Іллєнка має інше прізвище – Додока) народився у селі Чернечий Яр Полтавської губернії. З перших днів війни – на фронті. Навесні 1944-го його літак збивають поблизу Львова.

Далі офіційна історія Івана Даценка обривається. І починається кіношна Івана Додоки. На той час він вже має дружину – Любу та сина Івана, якого ніколи так і не побачить. За словами рідної племінниці Івана Даценка пані Ольги Рубан, цю українську любовну лінію сценаристи додумали: «Іван був вільним хлопцем, а оженився вже на індіанці. Вона народила йому чотирьох дітей», – каже родичка. Натомість ворожка з Іванового села у фільмі говорить: «Будеш головою колгоспу, але не у нас. За океаном. Буде у тебе дванадцять дітей. Але з жінкою лише один».

Потрапивши у німецький полон, Додока втікає з нього, повертається до Радянського Союзу, де його ув’язнюють у сталінських таборах на Далекому Сході. А далі шлях українця пролягає через Чукотку та Аляску до Канади. Там Іван живе разом з індіанцями, рятуючи старого вождя, а згодом і сам стає їх ватажком. Саме у такому статусі його зустрічають члени делегації з Союзу.

У фільмі все смішно, але знаково: партієць, якій щойно розглядав листя кукурудзи, питає російською у людини на коні з пір’ями та зіркою Героя Радянського Союзу на грудях: «Товарищ вождь, вы местный?». «Тутешній», – відповідає ТойХтоПройшовКрізьВогонь. «Не подскажете, почта где? Мне надо срочно телеграфировать», – наполягає співрозмовник.
Насправді ж звістку про Даценка у 1967 році привозять актриса кіностудії ім. Довженка Наталія Наум та кінорежисер Тимофій Левчук. А ще з ним говорив відомий артист балету Махмуд Есамбаєв.

Виконавець головної ролі – Дмитро Лінартович
Вистачає у фільмі й містики. Батько Івана, якого теж забрали до сталінських таборів, перетворюється на вовка. Та й сам Іван може говорити зі звірами, а ті відступають, як тільки чують українську народну пісеньку: «Била мене мати березовим прутом, аби я не стояла з молодим рекрутом». До того ж, головному герою весь час сняться віщі сни.

Цікава деталь фільму – лелеки. Наш герой у воєнному небі намагається провести пару птахів додому. Особисте спілкування літаків та лелек зворушує. Хоча і виглядає якось не по-справжньому. Але у легенду так хочеться вірити! Як і у те, що зорі на небі сяють як маленькі ліхтарики, а небо схоже на вершки.

Індіанці під Ржищевом


На екрані змінюються чудові українські краєвиди. Фільм знімали у Києві та області, зокрема під Ржищевом, а також у Кам’янці-Подільському.

І лише один кадр заокеанський – з видом на пустельні гори. Але, як говорить сам режисер, він найважливіший. У ньому у ролі головного героя на екрані постає сам Іллєнко. Щоправда, зі спини. Оператором став капітан яхти «Купава», на якій режисер доплив до Аргентини. «Я запланував зйомки епізоду у пустелі з крижаним повітрям, – каже режисер. – Думав, це буде на Алясці. Але домовленостей не було. Та й ми намагалися економити на усьому. Тоді мені запропонували подорож до берегів Аргентини». Тож кінорежисеру довелось задовольнятися Кордильєрами замість Анд.
Особливий акцент на музику – її до стрічки написав класик українського кінематографа – композитор Володимир Гронський, той самий, який створив музику для фільму «Циганка Аза». Виконує її Національний симфонічний оркестр. І цим досягненням знімальна група дуже пишається.
У фільмі задіяні відомі українські актори: Віталій Лінецький, Віктор Андрієнко, Олександр Ігнатуша, Ольга Гришина.

Любов Карімова – Ольга Гришина

Зрадника та покидька Степана зіграв Віталій Лінецький

А ось роль індіанки Тінь Ластівки довірили солістці Празького театру опери та балету Іванні Іллєнко

Віктор Андрієнко зіграв полковника Смирнова
«Перша зустріч з Михайлом Герасимовичем була веселою, – згадує актор Віктор Андрієнко. Я вийшов до нього, вже весь у гримі, одягнутий полковником, готуючись до серйозної розмови – сказати цій тендітній дівчинці про смерть чоловіка й віддати їй медаль. І ось до мене підходить режисер й каже: «Але ж ти розумієш, що в нас тут не довгоносики...». «Тю! – сказав я. – А я й не здогадувався! Я вам скажу: українські актори можуть все – і трагедію, і комедію. І всі працюють як один ансамбль. Ви розумієте, крізь що пройшов Михайло Герасимович і його актори? У них були великі перерви. Після тривалої перерви вони знімають ту ж саму сцену – а це треба потрапити в кадр, в колір, у той акторський стан. Але ж два роки була дірка... Мені, на відміну від інших, пощастило – я влився вже у складений ансамбль пізніше. Це ж скільки нашому головному героєві довелося тримати рівень!».
За час зйомок виконавець головної ролі встиг трохи змінитися, а акторка, яка грала його дружину - народити дитину… Фільм, який можна було зняти за півтора роки, знімали всі п’ять. Бо грошей весь час бракувало.
Хтось може зауважити: якість гри та драматургія залишилися на рівні 1970-х років. І з цим сперечатися важко. Але не можна і не погоджуватися, що для українського кіно фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – справжній прорив. Ми, звичайно, могли б кидати скептичні фрази та вказувати пальцями на недоліки, але цього робити не хочеться. Краще побути простим глядачем.







